Неймовірно пишаюся тим, що я українка!

"Неймовірно пишаюся тим, що я українка! Я живу в абсолютно неповторній країні!" Цей девіз я поставила собі майже рік потому – у лютому 2014 року…

Ще донедавна вигук «Слава Україні! Героям Слава!» сприймався з деякою осторогою у більшості населення… 

 

Не можна сказати, що сьогодні це сприймається стовідсотково. Але те, що ми  - українці, відчули себе нацією  - це можна сказати впевнено. Суспільство поділилося на патріотів і просто байдужих.. Слава Богові, що в Херсоні майже немає агресивних. Люди більш - менш толерантні. Дякувати Богові, що зі мною поряд знаходяться люди – мої однодумці, з якими я почуваю себе вільною у своїх думках і діях.

 

 І як приємно, коли вітаючись з молоддю, вигукуєш «Слава Україні!», у відповідь чуєш гучне: «Героям Слава!». Пишаюсь до сліз…

 Але дуже болить душа і серце за майбутнє наших дітей…Немає впевненості у завтрашньому дні.. Що чекає на них.. Хотілося б їм кращої долі.

 

За цей рік стільки відкрила для себе, щодо історії України взагалі, і власне історії української нації. Згадую бабусю та її розповіді. «Вибач, бабуню, як же ти була права. Але ж нас виховували в радянській школі. І я не розуміла і не вірила тому, про що ти розповідала». Сьогодні неначе прокидаюся від довгого сну і глибоко жалкую, що довго спала.

 

"Дуже жалкую про те, що багато в житті втрачено. Неначе жив не своїм, а чужим життям".

 

Я завжди пишалася тим, що я українка, з дитинства. Дякую за це своїм бабусям і мамі. Саме вони наділили мене цим українським духом. І навіть коли в дитинстві трапилося так, що треба було перейти на російську мову спілкування, я не втратила його. А що до мови, то це ж не привід до суперечок. Знання мов придає людині тільки більше інтелектуальної власності...

Сьогодні я ще більше стала пишатися, що я українка…

 

Пригадала, як зустрічали Новий 2014 рік і загадували власні бажання, думали про себе і свої мрії. Зустрічаючи 2015 рік, під бій курантів ми згадували загиблих, плакали з доньками і просили у Бога миру для України… Ось так всього за рік змінилося життя..

 

Сумно, що при владі нічого не змінилося.. Навколо безліч «перефарбованих хамелеонів», які пристосувалися і до теперішнього життя. Хочеться «свіжого повітря» в професійній діяльності. Але мабуть цього року нічого не зміниться на краще, а тому головне  на сьогодні, щоб не стало гірше. І зрозуміло, головне бути впевненому у своїх професійних здібностях, не панікувати і по-можливості рухатися вперед.

І ще одним хотілося б поділитися. Вперше у своєму житті я по-справжньому святкувала День Соборності України. Мабуть тому, що серцем зрозуміла, що саме є для нас українців це Свято. В єдності сила, це ми розуміли ще дітьми, але відчула мабуть тільки сьогодні, коли в Україну прийшла біда…

Скажу чесно, що коли ми задумали на роботі під час професійного заходу з колегами провести Акцію «Ланцюг єдності», я не зовсім уявляла її результат, і мала якесь передчуття… І як же була приємно вражена, коли всі учасники нашого заходу стовідсотково підтримали нашу ідею - приєднатися до Всеукраїнської акції на честь Дня Соборності України і за допомогою синіх та жовтих стрічок створити «ланцюг єдності».

 Кожен бібліотекар, прив’язуючи стрічку одна до одної називав одне слово, яке на його думку об’єднує нас українців, а також бібліотечних фахівців на нашій професійній ниві: любов, віра, серце, земля, вишиванка, мир, знання, книга, родина, надія, майбутнє.

 

 

Об’єднавши створений ланцюг у коло всі учасники побажали одне одному миру і злагоди в Україні, родині, професійних успіхів та здійснення мрій.